Закохані в глину

Завдяки випадковій зустрічі двох людей безліч інших людей тепер має і захоплення, і терапію, і можливість відпочивати очима на виробах мистецтва, жоден з яких не схожий на інший.

Глиняна іграшка народжується тричі.
Перший раз – коли її ліплять.
Другий – коли її обпалюють.
Третій, найбільш хвилюючий – коли її починають фарбувати.
Галина ІВАННІКОВА вчить своїх вихованців саме цей момент робити максимально урочистим.
Вона зізнається, що закохана в глину з дитинства. І зрештою закохала в неї не одну людину – як своїх вихованців, так і тих, хто заселяє власний простір виробами, народженими в руках Галини та тих, кому вона передала свою майстерність.

 

Майже дев’ять років у руках дітей із села Кудряшівка народжуються яскраві глиняні півники й панянки, макітри й глечики, коники й цілі сюжетні композиції… Вони оселяються не лише на Луганщині, але й в Ізраїлі, і у Франції (до речі, у мера Парижу – в якості подарунка від Володимира Прокопенка, голови Кремінської районної ради сьомого скликання), і в Аргентині – словом, по всьому світу.
Найцікавіше в цій історії – те, що ідея створення гуртка «Глиняна іграшка» народилася не в кабінетах чиновників від культури, не в офіційних методичних розробках чи програмах з позашкільної роботи. Організувати гурток запропонували звичайні кудряшівці, вражені талантом мешканки свого ж села. По суті, ідея полягала в тому, щоб об’єднати таланти й зусилля двох людей. В однієї – Галини Іваннікової – є талант майстрині й відповідний досвід. У другого – Валерія Каута – є талант підприємця, а також бажання вкладати сили й кошти в те, що дає не лише матеріальні результати.
– Пам’ятаю, до мене звернулася одна моя співробітниця, – згадує Валерій Каут, керівник місцевого аграрного підприємства. – Розказала, що є в селі талановита жіночка, яка робить чудові речі з глини та має хист і бажання вчити цього дітей.
Так близько дев’яти років тому у Кудряшівській школі при козачій паланці імені Богдана Хмельницького з’явився гурток «Глиняна іграшка».
Ідейні натхненники цієї справи по-справжньому долучають молодь до української культури, до історичної пам’яті – абсолютно ненав’язливо, без інструкцій та директив «згори», без спрощеної «шароварщини». Адже, з одного боку, мистецтво ліпити з глини – напевно, найдавніше українське ремесло. Саме з глиною – слухняним матеріалом, який легко набирає потрібної форми – пов’язані перші зародки людської культури, в тому числі української. З іншого боку, заняття проходять у стінах, які надихають і зігрівають – це підкреслює й директорка місцевої гімназії Інна Сухаревська. Будівля, де зараз займаються вихованці гуртка «Глиняна іграшка», є найстарішою в Кудряшівці – вона побудована в 1890 році. З кінця позаминулого століття тут працювала земська школа. В останні ж навіть роки не роки, а десятиліття приміщення було зовсім занедбане. У Другу світову війну в будівлю влучив снаряд, і даху тут не було зовсім – лише стіни. Звичайно ж, не було опалення, вікон, все було завалено якимось мотлохом… У такому стані й побачив майбутню майстерню Валерій Іванович Каут. Попри це, все одно був переконаний, що саме тут варто «оселити» дітей, які працюють з глиною. Це приміщення – свого роду історична пам’ятка – саме по собі умиротворяє й заспокоює, недарма сюди тепер із таким задоволенням приходять діти, недарма тут панує атмосфера дружби й взаєморозуміння.
Для того, щоб будівлі дати ладу, були потрібні великі кошти, час і зусилля. Розпочали з даху. Не одразу, поступово, коштами агрофірми ПП «Каут», яку очолює Валерій Іванович, вставили вікна, зробили опалення, виконали інші ремонтні роботи. Загалом усе це «потягло» на суму понад 2 мільйони гривень.
Зараз, коли перебуваєш у майстерні, відчуваєш: люди, які тут працюють (хоч ремонт роблять, хоч дітей виховують…), вкладають у справу не лише гроші, але й душу. Завдяки створеній тут атмосфері для багатьох кудряшівських дітей гурток дійсно став другим домом. Тут тепло, затишно, зручно й по-справжньому красиво. Одну з кімнат прикрашає панно, намальоване Галиною Іванніковою: на всю стіну – квітуче село.
– Про таких людей, як вона, кажуть: поцілована Богом, – так характеризує Галину Петрівну Іваннікову Валерій Каут. – У неї не просто є хист… У неї є непокора. Вона не сприймає жодного тиску на себе. Вона працює так, як уміє, як вважає за потрібне.
Тому, напевно, вони й знайшли спільну мову, й зуміли працювати в одному руслі – дві особистості, які не сприймають тиску й у той же час не тиснуть на інших. Але бачать сенс у тому, що роблять.

ТВОРЧІСТЬ – У КРОВІ

Галина Петрівна Іваннікова стверджує, що її нинішньої справи просто не могло б бути, якби не така масштабна допомога Валерія Каута. А він при цьому каже, що вона – з тих людей, яких не часто зустрінеш. Прагнення до творчості в дуже різних її проявах, а також уміння й бажання працювати з дітьми в неї буквально в крові.
Якщо вести мову про глину, Галина закохалася в неї ще в дитинстві.
– Я й до сьогодні бережу книжку, яку мені подарували в дитинстві, – розповідає вона. – Книжка з дивовижною назвою – «Добрым людям на загляденье»…
Це видання багато років тому стало свого роду головним підручником її життя. У книзі, проілюстрованій чорно-білими фото, описана технологія вироблення з глини посуду, іграшок, інших предметів побуту. Описана із такою любов’ю, що ця любов передалася й юній читачці… Але в той же час у книзі відсутні певні технологічні нюанси, адже писалася вона в ті часи, коли вказати їх було просто неможливо.
– Раніше ж, наприклад, ніхто термометрами не вимірював температуру в печі, – пояснює Галина Іванівна.
У ті часи не аналізувався склад матеріалу в спеціальних лабораторіях, а на упаковках з фарбами не вказувався їхній точний склад чи час висихання… Отже, свої професійні знання майстри набували в практичному досвіді: експериментували, помилялися, робити висновки, вдосконалювали навички… Так – іграшка за іграшкою, день за днем, рік за роком – і стала Галина професіоналом високого класу. Стала справжнім експертом у своєму ремеслі.
Ліпити з глини – далеко не єдине її уміння.
Якщо говорити про «дипломну» професію, Галина Іваннікова закінчила училище культури у Волгограді. Було це давно – не два й не три десятки років тому… У той час в училищі тільки-но відкрили нову спеціальність – почали вчити кіно- й фотозйомці. І Галина обрала саме її. Хоча планувала вступати на оркестрове відділення – вона грає на гітарі, її «фішка», кажучи сучасною мовою – романси. До речі, вона як виконавець романсів – частий гість Рубіжанської бібліотеки.
Але повернемося до професії. Фотоапарат, її професійний інструмент – ще одне кохання Галини Петрівни, на рівні з глиною. Не завжди їй доводилося працювати за фахом, але фотоапарат супроводжував її все життя. Фотозйомка в ті часи передбачала, що фотограф має сам не лише різкість наводити, але й кадрувати, й ретушувати, й проявляти плівку… Все це не здавалося їй складним – вона це любила. І сучасне обладнання, яке все робить за людину, Галина Петрівна сприймає як щось бездушне.
– Виходить, що за тебе «хтось» і друкує, і кадрує, і все інше робить, — каже Галина Петрівна.
Такий підхід до справи – не її стихія. Вона з тих, хто любить все робити самостійно, вкладаючи в роботу душу.
Багато років пропрацювала Галина Петрівна вихователем у дитячому садку. Тут знадобилося й уміння фотографувати, й «дружба» з глиною та фарбами.
До речі, як педагог вона має унікальну рису: їй комфортно працювати з дітьми будь-якого віку. Так само як вона знаходила спільну мову з малятами в садочку, уміє вона порозумітися й із хлопцями та дівчатами, які вже стали студентами.

НЕДИТЯЧА МАЙСТЕРНІСТЬ

На гурток до Галини Петрівни ходить понад 50 дітей – це більше половини учнів Кудряшівської гімназії. Тут займаються три вікові групи – молодша, середня й старша. Заняття проходять тричі на тиждень, але приходити в майстерню частіше не забороняється… Тим більше що для багатьох перебування тут стало справжньою потребою, свого роду психотерапією (недарма існує поняття арт-терапія).
Дуже часто батьки, дякуючи Галині Іванніковій чи Валерію Кауту, кажуть: мовляв, я й подумати не міг, що моя дитина колись зможе таке робити… Вироби кудряшівських дітей беруть участь у серйозних, нерідко міжнародних виставках на рівні з виробами дорослих досвідчених майстрів. Але, напевно, це не головне. Головне те, що гурткове заняття для них поступово виходить за межі звичайної позашкільної роботи, перетворюючись на спосіб життя, формуючи світогляд.
Що стосується професійних «секретиків» цього захоплення – матеріал для виробів абсолютно доступний, він у прямому сенсі лежить під ногами. У регіоні, де пройшло дитинство Галини Петрівни, цей матеріал був ідеальний для такої роботи – глина, яку фахівці називають «жирною». В нашій місцевості глина інша – з домішками піску, сухувата, так звана «тоща». Власне в Кудряшівці її не беруть – привозять з Михайлівки, Варварівки, інших сусідніх сіл. Ліплять вироби власне в майстерні, а ось обпалюють вдома у Галини Петрівни. Вона має піч на дровах (піч на іншому паливі для цього не підходить). Дрова потрібні такі, які дають сильний жар – наприклад, акація. До речі, в найближчих планах Валерія Каута – придбати для гуртка муфельну піч – електричну, таку, якими користуються в різних лабораторіях.
Після обпалювання вироби розмальовують, спочатку покривши білою водоемульсійною фарбою. Для розпису молодші вихованці користуються гуашшю, старші – олійними фарбами. Кольори обирають за принципом – до душі, до серця. Згодом, коли фарба висихає, виріб покривають лаком.
– Момент, коли приступаєш до розпису іграшки, найурочистіший, – зауважує Галина Петрівна.
Вона завжди це підкреслює, налаштовуючи вихованців перед тим, як взятися за фарбу, на певну емоційну хвилю.
Багато часу юні кудряшівці та їхня наставниця проводять разом і за стінами майстерні. Так, завдяки все тому ж Валерію Кауту побували не лише в Сватовому, Міловому чи Сєвєродонецьку, а й в значно більш віддалених регіонах – Харкові, Львівській області тощо. Діти не просто відвідують виставки чи майстер-класи – вони знайомляться із власною країною, із великими містами та маленькими селами, і зрештою знають країну краще, ніж багато хто з дорослих, які звикли бачити світ «по телевізору». Звичайно, весь колектив взяти в поїздку неможливо. Як правило, в дорогу відправляється п’ять – вісім юних майстрів. Щоб ніхто не ображався, їздять то одні, то інші…
– Транспорт, безпека – все це турбота Валерія Івановича, – розповідає Галина Петрівна.
Дехто з дітей продовжує відвідувати заняття й після закінчення школи, вже навчаючись у технікумі чи училищі. Наприклад, Даша, Вова, Соня, Катя й Маша. Вони вже не просто вихованці, а друзі й помічники Галини Петрівни. Загалом можна стверджувати, що весь колектив гуртка – друзі.
– Ми ж не просто ліпимо, малюємо, – каже Галина Петрівна. – Ми спілкуємося… Довіряємо один одному секрети, які б не довірили комусь іншому…
Не лише діти їй, а й вона – дітям.

ДЛЯ ЛЮДЕЙ І ДЛЯ СЕБЕ

Як підкреслюють у Кудряшівці, гурток «Глиняна іграшка» унікальний тим, що у вихованців не проходить азарт, бажання його відвідувати. Дуже багато разів батькам чи педагогам доводилося стикатися з ситуаціями, коли дитина ніби «загорілася» якоюсь справою, але швиденько «перегоріла». З глиною – завдяки Галині Іванніковій та Валерію Кауту – сталося інакше.
Тому й робота не припиняється.
У планах – не лише муфельна піч.
– Ми хочемо зробити будівлю, де зараз працює гурток, культурним центром села, – каже Валерій Каут.
Наступним кроком, як зауважує Інна Сухаревська, директорка місцевої гімназії, стане організація роботи саме в цьому приміщенні гуртків з хореографії та співів.
Як влучно висловилася Галина Петрівна, батьки її вихованців за все це кланяються Валерію Івановичу в пояс.
А він, до речі, зізнається: те, що він робить, насправді робить не лише для дітей чи для їхніх батьків.
– Не буду кривити душею… Вважаю, все, що ми робимо, ми робимо в першу чергу для себе, – каже Валерій Каут.
Бо якщо сам не живеш тим, що робиш, не маєш до того натхнення – такого результату, який зараз є в Кудряшівці, просто не буде.