Тітка Люба: жива пам’ять

Світ навколо нас, особливо в останні часи, змінюється настільки швидко, що навіть у сорокарічної людини є відчуття, що вона пережила кілька епох – перебудова, дев’яності, 2014 рік… А що вже казати про тих, хто живе на світі десяте десятиріччя: війни, зміна влади, навіть зміна країн…
Любі Дідух (щоправда, її вже давно називають тіткою Любою) – дев’яносто другий рік. Вона найстаріша людина у своєму селі – селі Підмонастирок Радехівського району на Львівщині. Вона дійсно жила й продовжує жити в кількох епохах. 

Її спогади – як розрізнені штрихи до великої картини. Тому й наша розповідь про неї складатиметься із своєрідних штрихів.

 

Микола, її чоловік, помер п’ять років тому. Було йому 94 роки. З того часу Люба живе одна – і в той же час не одна. Вік і здоров’я вже такі, що діти не залишають маму саму – по черзі живуть із нею. Приїжджають для цього з інших регіонів України, де давно обжилися із своїми сім’ями. Переїжджати до когось із дітей Люба не хоче, так навіть питання не стоїть – тут, у Підмонастирку, вона по-справжньому дома. А дома, як не банально це звучить, і стіни допомагають.
Тут – серед цього лісу, у цій тиші, біля цієї річки, на цій землі – вона народилася й дорослішала, закохувалася й народжувала дітей, тут проводжала на війну близьких та сусідів, тут шукала брата, який служив в УПА – шукала, та так і не знайшла. Тут вона прожила довге подружнє життя із своїм чоловіком. Тут її знають і поважають. Тут вона – свого роду живий підручник історії рідного краю. Такий, який зберігає те, що не написано в жодному паперовому чи електронному…
Ми провідали тітку Любу під час поїздки журналістів «Рубіжанських новин» до Львівської області, яка відбулася в рамках проєкту «Схід і Захід: єдиний інформаційний простір».

Село та подвір’я: в декораціях лісу

Розповідаючи про будь-якого мешканця Підмонастирка або вихідця з цього села, не можна не розказати й власне про село. Перебуваючи тут, відчуваєш: недарма ці люди такі хороші – напевно, серед такої краси, в такій тиші, в такому спокої важко стати іншою людиною.
Подвір’я тітки Люби знаходиться в такій частині села, яка ніби й не поділена на вулиці. От просто собі подвір’я… Ми йдемо сюди лісом, адже по суті все село – це суцільний ліс із розкиданими хатами. Йдемо через місцевий цвинтар. Повз невеличкий місцевий храм.

Храм підтримується в належному стані завдяки турботі місцевих мешканців

…Цими лісовими дорогами свого часу Люба на велосипеді долала сім кілометрів на роботу та сім кілометрів з роботи – працювала медичною сестрою в селищі Лопатин. По можливості ці ґрунтові лісові дороги вони самі з чоловіком і впорядковували… Тут можна й дикого звіра зустріти, й гадюку… Згадуючи молодість, розповідаючи про свою родину, тітка Люба каже: один із її синочків помер маленьким після того, як його вкусила гадюка. Згадує про це без відчуття гострого горя – не просто за роки, а за десятиріччя материнське горе набуло трохи іншого відтінку, з нього зникла гострота…

Віковий дуб – окраса Підмонастирка. Існує легенда, що під ним відпочивав Богдан Хмельницький

Інтер’єр її оселі – ніби поза часом. Все тут: ікони, меблі, посуд, килимок на стіні залишилося таким, яким було в ті часи, коли вони з чоловіком були молодими, працювали та народжували дітей. Все це чисте й охайне, скромне, всього тут – по мінімуму. І все – з такою позитивною енергетикою, яка змушує розуміти: недарма саме в таких хатах, саме на таких подвір’ях люди довго живуть, залишаючись при розумі, силах та пам’яті, продовжуючи радіти життю.
В силу поважного віку тітці Любі вже важко говорити й важко чути співрозмовника. В цьому нам допомагає Оля, її дочка: іноді переказує для мами гучніше наші питання, іноді пояснює нам мамину відповідь.

Країни, війни, людські долі…

Рубіжанські журналісти – далеко не перші й не останні люди, які просять найстарішу мешканку села розповісти історію свого життя. Адже її особиста історія ілюструє історію цілого регіону.
Люба народилася, коли Львівщина ще входила до складу Польщі (до складу УРСР цей регіон увійшов у 1939 році). З дитинства запам’яталася місцева поміщиця. Розповідаючи про ті часи, Люба називає її «грабіною», і її діти припускаються думки, що, напевно, та людина була польською графинею. Згадує «грабіну» як людину доброї вдачі…
…Одна з найцікавіших історій Люби – історія про те, як вона шукала брата, що під час Другої світової війни служив в УПА. У ті часи в цьому регіоні люди з однієї вулиці, навіть з однієї родини могли бути мобілізованими в абсолютно різні армії. До речі, думаючи про це, розумієш: недарма-таки існує свято, яке називається Днем пам’яті і примирення…
Брата Люби звали Йосиф Гриб. Було йому на початку Другої світової щось років із вісімнадцять. Був мобілізований – і пропав. Жодної звістки про нього, ніхто зі знайомих його не бачив…
– Я ходила по фронтах, всюди питала про нього, – згадує стара жінка. – Про одного чоловіка мені сказали: тре заплатити йому, щоб шукав…
Так тоді його і не знайшла.
…Вже значно пізніше, після війни, знайомі, які знали про історію з братом, одного разу сказали Любі, щоб пішла до місцевої сільради.
– Кажуть: там мають знимку трьох забитих, і там може бути твій брат, – згадує вона, із зусиллям вимовляючи слова.
Згадує, що, коли в сільраді треба було дивитися на те фото, зрозуміла, що вона не має при собі окулярів…
Зрештою, чи був то її брат, розібрати було важко. Але казали, що людину на фото, схожу на брата, точно звали Йосифом.
Те фото для Люби перефотографували. Згодом вона надсилала його знайомим, щоб з’ясувати, що ж то за Йосиф був на ньому…
Зрештою вона так і не знайшла брата – ані живим, ані мертвим. Єдине що – зібрала безліч історій про ті часи. І зробила висновок, що, швидше за все, її брат загинув в одній із тих ситуацій, про які їй під час пошуків розповідали земляки.

Спонукає до роздумів

…Спілкування з цією людиною викликає безліч думок і почуттів, ставить перед тобою безліч запитань.
Яким чином, у якому віці, яким шляхом до людини приходить мудрість?
Чому довгожителями часто бувають саме такі люди – прості в найкращому сенсі цього слова, терплячі, невибагливі в матеріальному плані?
Чому одну людину виводить із себе телевізійна новина, а іншу не ламає справжнє горе?
Чому комусь мільйонні заробітки здаються замалими, бо бувають же ж і мільярдні, а хтось абсолютно щасливий на ліжку біля старого килимка, який давно не в моді, біля старої ікони?
Хочеться повернутися на подвір’я тітки Люби й поговорити з нею ще… І не тільки про це…