Страх і біль. Реальні історії домашнього насильства

За словосполученням «домашнє насильство» стоять дуже різні життєві історії. Тут все приблизно так, як у знаменитому реченні, яким Лев Толстой почав свою «Анну Кареніну»: всі щасливі сім’ї схожі між собою, кожна нещасна сім’я нещасна по-своєму.
У домашнього насильства можуть бути дуже різні обличчя. Але спільних рис при цьому чимало.

Історії двох жінок, які погодилися розповісти журналістові про свою проблему, дуже різні. По-різному складалися в них із самого початку стосунки з чоловіками. Різним є стаж подружнього життя. По-різному їхні сім’ї виглядають з юридичної точки зору. По-різному на ситуацію реагують діти. Різним є коло людей, на яких можна покластися в скрутній ситуації. Різні професії, різний спосіб життя, різні звички… Спільним є одне: ситуація із насильством з боку чоловіка в обох випадках зайшла настільки далеко, що в жінок виникла потреба звернутися до фахівців.

«Чому не існує острова для жінок, з яких більше не знущаються?..»

– Я часто мрію потрапити в інший вимір, – зізнається Ніна. – На острів, де жили б жінки, з яких більше не знущаються… Часто думаю: ну, чому не існує такого острова?
Ці щирі, відверті й дещо наївні слова сказані не дитиною, не юною дівчиною. Це слова жінки, якій майже 40 років. Вона виховує сина. Вона має престижну освіту. Вона працює за фахом, реалізовується в професії. Її цінують у колективі. Її виховали люблячі батьки. В неї чудові стосунки із люблячим братом…
В усьому вона успішна. А ось особисте життя – майже цілковита катастрофа.
Ніна, за загальноприйнятими мірками, заміж вийшла не рано – ближче до 30. Їй щиро хотілося мати родину, у першу чергу – дітей. Здавалося, що вік «підпирає», адже ровесниці здебільшого були заміжні, мали по дитині, а то й по дві.
…Що із чоловіком побудувати нормальні стосунки не вдасться, Ніна зрозуміла наступного ж дня після весілля – в самому прямому сенсі.
До весілля вони були знайомі кілька місяців.
– Він на кілька років старший від мене, – розповідає Ніна. – Він здавався дорослим і надійним… А потім, буквально на весіллі, перетворився на зовсім іншу людину.
Отже, сімейне життя цієї пари закінчилося, практично не розпочавшись.
Через епопею із чоловіком-агресором поруч із Ніною залишилося дуже мало друзів. Тому що часто її друзі в конфліктах цієї пари ставали на бік чоловіка.
– Він дійсно уміє переконувати оточуючих у своїй правоті, вміє викликати співчуття, – визнає жінка.
Після їхнього розлучення минуло вже кілька років.
Головне й практично єдине почуття, яке тепер у жінки викликає колишній чоловік, – глибокий страх, з яким важко впоратися, який важко контролювати.
Варто зауважити, що чоловік практично ніколи не застосовував до неї суто фізичного насильства – спрощено кажучи, не бив її. Але насильство – це не лише побої. Він зраджував і ображав Ніну. Регулярно принижував, у тому числі при сторонніх людях. Залякував. Вибивав двері, лякаючи не лише жінку і їхню спільну дитину, а й сусідів. Погрожував ножем, у тому числі зустрічаючи на вулиці…
До поліції Ніна зверталася дуже багато разів.
– Я написала туди чимало звернень, – зізнається жінка.
Є навіть судове рішення, яким чоловікові забороняється наближатися до колишньої дружини.
Ніна не перестала боятися ходити по вулицях, а чоловік не припинив, зустрічаючи її в місті, проявляти агресію по відношенню до неї та її близьких.
Боїться батька і їхня спільна малолітня дитина. Боїться настільки, що фахівці Рубіжанського міського центру соціальних служб, у тому числі психологи, працюють і з дитиною, а не лише з мамою.

«Я була йому і жінкою, і мамкою…»

Свій 46-й день народження Наталя зустрічає в притулку для жінок, постраждалих від домашнього насильства, який працює при Рубіжанському міському центрі соціальних служб. Вона проживає тут у комфортній облаштованій кімнаті разом із дитиною – хлопчиком дитсадівського віку. Звідси ходить на роботу, звідси водить дитину до садочку, тут зараз веде свій побут.
Своє житло їй довелося залишити кілька місяців тому – там її регулярно «відвідував» і тероризував чоловік. Наташа переїхала в зйомний будинок. Але згодом на будинок знайшлися покупці, й господарі його продали. Отже, довелося шукати, куди переїжджати далі… Так вона з дитиною й опинилася в притулку для жінок.
За три місяці, які тут можна прожити (в окремих випадках – до шести місяців) Наталя планує відпочити, привести до ладу власне помешкання, де не жила певний час, а також, що головне, пропрацювати свою проблему з фахівцями Рубіжанського міського центру соціальних служб. При цьому одна з головних задач Наталі – навчитися не боятися свого кривдника.
Історія її життя досить складна, нетипова й певною мірою заплутана. Спробуємо переповісти її – дещо схематично, щоб не зробити жінку надто впізнаваною.
Із чоловіком, який наразі є її кривдником, Наталя познайомилася перед 2014 роком. Їй було під сорок, вона мала дорослу дитину, що жила окремо; хлопець-сусід був майже на 20 років молодшим. Так склалися обставини, що він з дитинства не знав материнської любові та ласки. Його виховував суворий батько, періодично мінялися мачухи – хлопець на собі відчув, що таке важке дитинство. Отже, він був зовсім юним, коли познайомився з дорослою Наталею. Потребував материнської ласки й підтримки…
Коли в регіоні почалися бойові дії, Наталі самій було страшно – звичайним жіночим страхом. І наявність поруч чоловіка, молодого й сильного, давала хоч якесь відчуття безпеки.
Так вони й почали будувати стосунки.
– Я була йому і жінкою, і мамкою, – згадує Наталя.
До речі, при особистому спілкуванні відчувається, що доброта – основна риса її характеру. Своєю добротою вона лікувала його психологічні травми. Вислуховувала історії з важкого дитинства й щиро співчувала. В усьому підтримувала, розділяла захоплення – навіть на рибалку з ним їздила. Вони задовольняли потреби один одного, знаходили спільну мову… Й усе було добре…
Проблеми почалися, коли на світ з’явилася спільна дитина. Чоловік почав ревнувати жінку до неї. Адже кілька років материнська увага Наталі повністю діставалася йому, а тепер її треба було ділити з дитиною – нехай і власною, нехай і бажаною, нехай і улюбленою.
Перші прояви агресії були так чи інакше пов’язані з дитиною: «Чого вона плаче?! Чого не дає спати?! Чого ти з нею, а не зі мною?!»
Згодом агресію могло спровокувати будь-що: тарілка, яку вчасно не вимили, якась побутова річ, яку поклали не на тому місці…
І зрештою стосунки стали неможливими. Все, що коїлося протягом цих кількох років, описати неможливо. Нерідко Наталя разом з дитиною буквально тікала до подруги. Жили двома сім’ями, допомагали одна одній з дітьми (на відміну від попередньої ситуації, описаної в нашій статті, конфлікт із чоловіком не спровокував для Наталі конфлікту з друзями).
Зараз ситуація в цій родині є такою: чоловік живе з іншою жінкою, своєю ровесницею. Дитину періодично забирає до себе. При тому, що юридично він не вважається батьком дитини, Наталя ніколи не відмовляє в тому, щоб залишити її з батьком. З одного боку, переконана, що батько й дитина мають знати один одного, спілкуватися один з одним (ще одна ілюстрація до її доброти). З іншого – вона боїться відмовити чоловікові.
Про те, що боятися дійсно є чого, свідчать абсолютно конкретні речі. Це й переломи, й шрами на голові, на обличчі (їх залишає і досі не лише чоловік, а й його нова співмешканка). Це глибокий страх. Це відчуття безвиході.
Наталя по-справжньому боїться, що через свою агресію чоловік просто може її скалічити, і – хто тоді буде виховувати її дитину?
Перебування в притулку має допомогти жінці якщо не повністю вирішити проблему, то хоча б почати її вирішувати.
Фахівці стверджують, що головне завдання Наталі зараз, поки вона перебуває в притулку, – подолати свій страх перед чоловіком. А далі – діяти відповідно до обставин.

Наш кор.
Імена героїнь змінено. – Ред.

 

НЕ ТРЕБА МОВЧАТИ!

Що стосується проживання в притулку, воно дає жінкам можливість, як то кажуть, прийти до тями, відпочити, переосмислити певні речі. А головне – відчути себе в безпеці.
– Тут є все для комфортного проживання, – розповідає Оксана Жук, фахівчиня із соціальної роботи Рубіжанського міського центру соціальних служб (РМЦСС). – Жінці досить мати з собою особисті речі й документи, інші необхідні речі є в притулку. Це й посуд, і постіль, і …. Дуже важливо, що жінка може тут відчувати себе хазяйкою, вести свій побут так, як вона вважає за потрібне, у комфорті, з усіма зручностями.
Усе це дає жінкам своєрідний терапевтичний ефект. Як і те, що у притулку вони можуть просто спілкуватися між собою. Попри різницю у віці, життєвому досвіді, професії тощо, їх єднає проблема – те, що всі вони настільки страждають від домашнього насильства, що непросто знайшли в собі сили звернутися до фахівців, а навіть наважилися шукати прихистку в притулку.
Обом героїням нашої статті ми поставили питання: чи не виникало бажання взагалі виїхати з міста в інший населений пункт, якщо ситуація видається настільки складною?
Як каже Ніна, такі думки були. Але тут – робота, батьки, близьке оточення, давно напрацьовані соціальні зв’язки. Не так просто все це розірвати, виїхати світ за очі та почати будувати все з початку, та ще й будучі вже не юною дівчиною.
Приблизно те саме каже й Наталя. Її рідна сестра живе в одному з селищ Луганщини, в аграрному регіоні. Вона готова прийняти до себе Наталю з дитиною. Але ж у тому регіоні важко, практично неможливо знайти роботу.
Як каже з цього приводу Оксана Жук, переїзд – це крайній захід. Це варто робити в тому випадку, коли всі інші заходи вже були випробувані й не дали результату. І цілком можливо цієї крайнощі уникнути – якщо своєчасно почати працювати над проблемою, якщо довіритися фахівцям. Якщо не мовчати.
Загалом проблема домашнього насильства дуже складна. По суті, її можна розкласти на окремі невеличкі підпроблеми.
– Ми працюємо із тими, хто постраждав від домашнього насильства, — каже Оксана Жук. – Але є й програми по роботі з агресорами, з тими, від кого власне й страждають наші клієнти.
Як зауважує Оксана Жук, витоки проблеми домашнього насильства здебільшого коріняться в психологічних травмах, яких чоловік чи жінка зазнали або в дитинстві, або пізніше.
– Якщо в дитячому віці людина регулярно спостерігає насильство, дуже великою є вірогідність того, що згодом вона або буде вчиняти насильство, або страждатиме від нього, – каже фахівчиня.
Дуже часто домашнє насильство супроводжується зловживанням алкоголем. І, до речі, трапляються випадки, в тому числі в Рубіжному, коли агресор визнає цю проблему, позбавляється власної залежності від спиртного (чи то кодується, чи просто проявляє силу волі), й сім’я починає жити нормальним життям. І ключовим тут є саме визнання проблеми (адже алкоголіки зовсім нечасто здатні визнати власний недуг, так само як і агресори – те, що їхня агресія є хворобливою й невиправданою).
Так само часто в ситуаціях із домашнім насильством виявляється, що один із учасників конфлікту перебував у місцях позбавлення волі (а це завжди супроводжується психологічною травмою).
Що стосується дитячих травм (хоч у випадку з агресором, хоч у випадку з тим, на кого його агресія спрямована), як зауважує Оксана Жук, повністю подолати їх складно. Але, у будь-якому разі, їх варто усвідомити й зробити так, щоб звести до мінімуму їхній негативний вплив на життя.
Нерідко дитячі травми можуть «вриватися» в наше сьогодення у випадках, коли їх провокує якась асоціація. Ось простий, але показовий приклад. Припустимо, людину в дитинстві ображала жінка (мати, мачуха, вчителька…), яка носила яскраві сині сережки. І великою є вірогідність того, що такі саме сережки на жінці спровокують в уже дорослої людини агресію…
Щоб долати наслідки подібних ситуацій, їх насамперед треба усвідомити, пропрацювати з фахівцями. У РМЦСС періодично проводяться заняття, які в цьому допомагають. До речі, Наталя, героїня нашої статті, відвідувала їх.
Як кажуть фахівці (а також ті, хто страждає від домашнього насильства й намагається цьому протистояти), головне в такій ситуації – не мовчати. Звертатися по допомогу як до близьких людей, до друзів, так і до фахівців.