Щоб у кожної дитини була сім’я

Починаючи з 2008 року, 30 вересня в Україні щороку святкується День усиновлення. Це свято припадає на день християнських святих Віри, Надії, Любові та матері їхньої Софії.
Кожна дитина має право на виховання в сім’ї, на створення сприятливих умов для її повноцінного розвитку. Але іноді обставини складаються так, що рідні батьки не можуть забезпечити дітям реалізацію цього права. Допомогти в таких випадках покликані співробітники служби у справах дітей.

У чому специфіка роботи з дітьми-сиротами та дітьми, які залишилися без батьківського піклування? Які люди здатні працювати в цій галузі? Якою є статистика щодо дітей-сиріт, та дітей, які залишилися без батьківського піклування, на Луганщині? На ці та інші теми напередодні Дня усиновлення ми поговорили з Раїсою Родіною, начальником служби у справах дітей Луганської облдержадміністрації, а також Оленою Нічупієнко, начальником служби у справах дітей Рубіжанської міськради.

Чорно-біла робота

— Хоч наше свято й називається Днем усиновлення, насправді усиновлення – це лише один із напрямків у нашій діяльності, – каже Раїса Василівна Родіна, начальник служби у справах дітей Луганської облдержадміністрації. – Але, перш ніж говорити про специфіку нашої роботи, хочу привітати зі святом усіх, хто є причетним до неї. Це не лише усиновителі, опікуни та прийомні батьки. Це й працівники служб у справах дітей, і медичні працівники та педагоги, які працюють у будинках дитини, і соціальні працівники, і багато інших фахівців. Адже без їхньої участі та небайдужості навряд би щось вдавалося.
Щодо того, наскільки важкою є робота фахівців служби у справах дітей, Раїса Василівна Родіна, яка працює в цій сфері вже 30 років, каже:
— Розумієте, ми нею живемо…
Їм доводиться пропускати через себе чужі важкі долі, працювати з людським горем, з конфліктами. Причому з конфліктами максимально болючими – коли дитина стає заручником батьків, що «ділять» її на зло один одному; коли бабуся чи дідусь хочуть забрати у своїх же дітей своїх онуків; коли помирають батьки й малу дитину неможливо перевезти в той чи інший бік через лінію розмежування…
Це дуже й дуже непросто, й випадкові люди на такій роботі просто не затримуються. Тут може втриматися тільки людина душевна й психологічно стійка одночасно.
Їхня робота цілодобова, без вихідних і свят. Навіть вночі іноді доводиться виїжджати на виклики, щоб переконатися, що в певній родині все гаразд (а може бути й не гаразд) або допомогти вирішити конфлікт.
У тих, хто на цій роботі напрацював багаторічний стаж, «невідгуляні» відпустки обчислюються не днями і навіть не тижнями, а місяцями.
— Деякі мої співробітники кажуть: наша робота чорно-біла, — розповідає Раїса Василівна.
Чорне – те, що найважче пережити.
— Найважче в нашій роботі – це коли трапляється безвихідь у вирішенні того чи іншого питання, — ділиться Раїса Василівна. – Коли розумієш: ти не можеш допомогти цій людині… Адже є випадки, коли єдине, що ми можемо зробити – це максимально коректно пояснити людині, що допомогти їй неможливо.
…Але є в роботі й біле. Те, заради чого, власне, ці люди й працюють. Це безліч дітей і дорослих, чия доля зрештою склалася щасливо. І не в останню чергу завдяки роботі служби у справах дітей.
Чимало таких прикладів і в Рубіжному. Як підкреслює Р. Родіна, фахівці служби у справах дітей Рубіжанської міськради приділяють сімейним формам виховання дуже велику увагу.
Недарма саме в Рубіжному створено три дитячі будинки сімейного типу. Більше в нашій області – лише в Лисичанську (чотири). До речі, всі три дитячі будинки сімейного типу організовано на власній житловій території, що теж є важливим.
Першим таким дитячим будинком у місті стала сім’я Целухіних, другим — сім’я Кузнєцових.
«Наймолодша» така сім’я в Рубіжному – це родина Валерія і Юлії Бакшеєвих.
Саме до них ми й завітали напередодні Дня усиновлення.

Сім’я, де в кожного є велосипед і музичний інструмент

У цій сім’ї зараз семеро прийомних дітей та двоє рідних, причому старша дочка вже живе окремо.
І багато тут не лише дітей. Ще тут багато квітів, музичних інструментів та велосипедів.
Коли до квартири Бакшеєвих заходять гості, першим назустріч біжить п’ятирічний Іван Олексійович – єдиний з дітей, хто ще ходить до дитячого садка. Ввічливо й у той же час без зайвої сором’язливості він прагне продемонструвати гостям свого робота, машинку та все інше, що є в його хлоп’ячому господарстві.
Щоб дітям не запізнитися до школи, а батькові на роботу, й вчасно прокинутися, будильник у цій родині не потрібен: Іван щодня прокидається о шостій і, якщо треба, готовий всіх розбудити… Але замість того він призвичаєний іти до великої кімнати й дивитися мультики – поки брати, сестри та батьки ще сплять.
Потім – збори до школи, сніданок, дорога до школи та дитячого садка. Після школи – заняття в гуртках.
Усі діти в цій родині грають на духових музичних інструментах: саксофоні, баритоні, тенорі тощо.
Як розповідає Юлія Василівна Бакшеєва, це було потрібно не просто для творчого розвитку: декому з дітей такі заняття були рекомендовані лікарями через певні проблеми із здоров’ям. І зрештою на духові музичні інструменти «підсіла» вся родина.
Загалом спеціалісти служ-би у справах дітей підкреслюють, що Бакшеєви приділяють дуже багато уваги гармонійному розвитку дітей, розвитку творчих та інтелектуальних здібностей.
Описати все, чим живе ця сім’я, всі нюанси виховання такої кількості дітей, в одній газетній статті просто неможливо. Це і специфіка побуту: армія взуття на вході, цілий гараж із велосипедами, двоповерхові ліжка, величезна кількість «намотаної» електрики… Це і специфіка стосунків. Це і режим. І необхідність скоординувати дії великої кількості дітей так, щоб кожен лишився задоволеним.
Діти Бакшеєвих – дружні й відкриті, сміливі й балакучі. Одразу помітно – всі, як то кажуть, долюблені.
Як свого часу машиніст та викладачка-філолог, маючи двох власних дітей, вирішили взяти до своєї родини дітей, які лишилися без батьківського піклування?
— Це все Святослав, – розповідають батьки.
Святослав, якому зараз 10 років, погоджується.
Хлопець має старшу сестру – 19-річна Віталія зараз навчається в медуніверситеті в Харкові. Але завжди дуже хотів брата. І дуже просив про це батьків… Просив так, що батьки таки наважилися звернутися за порадою до служби у справах дітей.
А в Рубіжному в той час якраз був хлопчик того ж віку, що й Святослав, який лишився без батьківського піклування. Але – не сам, а із сестрою-близнючкою. Загалом, все переповісти неможливо, але першими дітьми, яких Бакшеєви, як прийнято казати, народили серцем, стали Артур і Поліна.
Тепер же в родині є ще одна пара двійнят – шестирічні Олена й Іра. Вони, а також Артур і Поліна і наймолодший Іван — рідні брати та сестри. 9-річний Сашко та 10-річний Тимур — теж діти з однієї сім’ї.
Але насправді, по суті, ця сім’я значно більша. На вихідні приїжджає Віталія. Регулярно всі сідають до «бусика» на дев’ять місць та рушають до бабусь і дідусів. Найстарший член цієї великої родини – 93-річна бабуся батька бабця Нюра.
Авто, до речі, водить Юлія. Саме для неї навантаження в дитячому будинку сімейного типу є тепер, так би мовити, основним місцем роботи. Валерій продовжує працювати на заводі.
Змінивши роботу в школі на свій нинішній спосіб життя, Юлія абсолютно не скаржиться на втому. На початку певні складнощі виникали через те, що діти мали проблеми із здоров’ям. Але все поступово вирішилося. Не перевтомлюватися допомагає й хоббі: Юлія вирощує кімнатні фіалки, причому в такій кількості, що під них вже потрібні як мінімум дві кімнати з безліччю полиць.
Напевно, педагогічний досвід їй допомагає й зараз. До речі, Юлія – успішний педагог, перед початком бойових дій на Луганщині встигла посісти перше місце на обласному конкурсі «Вчитель року»: давала відкритий урок за «Анною Кареніною» Льва Толстого.
Отже, вітаємо багатодітну матусю з ще одним її професійним святом – Днем працівника освіти, який цьогоріч святкують 4 жовтня.

Саме родина дає сили

Закінчуючи розмову із Раїсою Василівною Родіною та Оленою Вікторівною Нічупієнко, ми не оминули тему їх власних родин. Адже саме сім’ї для цих жінок – справжній відпочинок і тил.
Обидві вони зізнаються, що саме в родинах черпають сили для того, щоб продовжувати працювати. І ніколи не втомлюються від спілкування з близькими.
Раїса Василівна годинами може спілкуватися по телефону з 10-річною онучкою та 5-річним онуком. Слухати історії про омріяну собаку, яку внучці нещодавно подарували на 10-річчя… Та іноді витирати непрошені сльози…

Юлія САБАЄВА
Фото автора