Люди, яким потрібен особливий захист

От ніби і не перший рік не виходить у нас із моди толерантність – терпиме й рівне ставлення до всіх людей, незалежно від віросповідання, стану здоров’я, кольору шкіри, матеріальних статків, національності чи мови.
Але при цьому тільки спробуй сказати в тій чи іншій ситуації, в тій чи іншій компанії, що ти відбував покарання у місцях позбавлення волі. Або – що в твоїй родині хтось хворіє на той же COVID-19. Не кажучи вже про ВІЛ-інфекцію. І ти зрозумієш: толерантність до людей певних категорій в нашому суспільстві ще далека до стовідсоткової. Тому долати перешкоди, які ставить перед ними життя, таким людям значно важче, ніж більшості з нас.

Колектив Рубіжанського міського центру соціальних служб

Допомога їм – один із напрямків роботи Рубіжанського міського центру соціальних служб (РМЦСС). І щоб ця допомога була якісною та ефективною, крім досвіду та професіоналізму, у фахівців центру має бути одна обов’язкова людська якість: вони повинні сприймати своїх клієнтів як звичайних людей, що просто опинилися в біді, як людей, що потребують допомоги, як рівних собі.
Спеціалісти РМЦСС підкреслюють: людина, яка опинилася в складних життєвих обставинах (як, в принципі, і будь-яка інша людина), одразу відчує нещирість фахівця, який з нею працюватиме; відчує, що фахівець її боїться, не поважає тощо.
Сам Ігор Миколайович (як і його колеги) щиро ставиться до своїх клієнтів як до людей, що дуже потребують допомоги. І щиро докладає всіх зусиль для того, щоб цю допомогу надати.
В результаті клієнти РМЦСС – люди з дуже важкими долями – таке ставлення по-справжньому цінують. Вони довіряють не лише Ігорю Миколайовичу, а й усім його колегам – недарма ж на прохання цих фахівців погодилися відверто говорити з журналістом «Рубіжанських новин» на теми, які здебільшого є закритими. Адже далеко не кожен може відкрито сказати журналістові: «Я – ВІЛ-інфікований і вживаю наркотики» або «Я тільки-но звільнився з місць позбавлення волі, і перебував там далеко не вперше». В нашому випадку ці люди були відвертими з журналістом саме тому, що довіряють фахівцям РМЦСС.

Дві Тетяни: спільна юність, спільний біль, спільні проблеми

– Ми – ВІЛ-інфіковані, – так починають свою історію дві подруги, 43-річні жінки.
Спілкуючись із ними, розумієш: це подруги в найкращому розумінні цього слова. Розповідають про себе іноді з почуттям гумору, іноді із сумом, перебиваючи одна одну, доповнюючи історію одна одної, пригадуючи то одну, то іншу ситуацію з минулих днів.
Товаришують Тетяни з ранньої юності, яка випала на 90-ті роки. Разом навчалися, разом гуляли, закохувалися, розважалися… І разом потрапили у біду. Тільки одна дізналася про це раніше, ніж інша.
У юності дівчата практично одночасно (у своїй компанії) почали вживати ін’єкційні наркотики.
– У ті часи інформація не була такою доступною, як зараз, – каже одна з Тань. – Ніхто не знав усієї правди про СНІД, про ВІЛ-інфекцію… Здавалося, що це буває «…десь там», у яких-небудь Сполучених Штатах Америки.
Саме тоді одна з подруг потрапила в поле зору правоохоронців. Її разом із кількома друзями змусили зробити аналіз на ВІЛ/СНІД, який показав, що дівчина є ВІЛ-інфікованою.
Її подруга дізналася про власну інфікованість значно пізніше.
При тому, що жінки були максимально відвертими з журналістом, далеко не всі деталі їхніх біографій доречно висвітлювати в місцевій газеті, адже в такому місті як Рубіжне людину легко пізнати за таким описом. Але можна сказати, що були в їхньому житті спроби «зав’язати» – як вдалі, так і невдалі. Були періоди, коли на тривалий час вони переставали вживати наркотики, віддавали себе вихованню дітей (обидві Тані мають синів-підлітків), роботі, особистому життю. Але й були періоди, коли «зривалися», заради наркотика йшли на злочин, опинялися в місцях позбавлення волі.
Розповісти свою історію журналісту вони погодилися через те, що переконані: вона може когось утримати від помилки, а когось навчити підтримувати близьких у біді.
– Для мене дуже багато важило те, що моя мама, дізнавшись, що я ВІЛ-інфікована, ніколи не відсаджувала мене від столу, не ізолювала ще якось, – каже одна з подруг. – У мене ніколи не було окремої ложки, окремого рушника…
Так само – і в її подруги-тезки. Жінки підкреслюють: в їхньому житті завжди дуже багато значили підтримка близьких: батьків, дітей, друзів. Саме батьки, не засуджуючи, не повчаючи й не критикуючи, підтримували дочок в найважчі періоди. Саме батьки виховували їхніх синів, коли вони потрапляли до місць позбавлення волі.
Але при цьому були в житті двох Тетян і ситуації, коли в тій чи іншій установі чиновники, звідкись дізнавшись про їхній діагноз, боялися навіть дати їм ручку для підписування документу. Були ситуації, коли медпрацівники ставилися до них як для людей нижчого ґатунку. Була й залишається проблема неможливості кар’єрного зростання, самореалізації в певних професіях – адже людям з таким діагнозом не на кожній роботі можна працювати.
Зараз обидві подруги приймають так звану замісну терапію, а також підтримуючу терапію – як ВІЛ-інфіковані. Обидві працюють на підприємстві. У обох є особисте життя. І, дозволимо собі зауважити, вони справляють враження енергійних молодих красивих жінок, які уміють насолоджуватися життям, спілкуватися, радіти успіхам своїх дітей – попри всі перешкоди. Велика заслуга в цьому тих, хто в різний час підтримував Тань – від рідних матусь до фахівців РМЦСС.
Згадуючи про співпрацю з фахівцями РМЦСС, Тані не стримують емоцій – вони вдячні цим людям за підтримку, як мало кому іншому.
– Розумієте, вони сприймають нас як людей! А Ігор Миколайович для нас взагалі як батько, він щиро про нас турбується, щиро цікавиться нашим життям, щиро допомагає, – кажуть із вдячністю Тані, перебиваючи одна одну.
Загалом історія подруг-тезок зайвий раз підтверджує: із кола, в яке потрапляєш у юності через певні обставини, дуже важко вирватися, якою б сильною, вольовою й розумною людиною ти не був. І від цього ніхто не застрахований – як не банально це звучить. Тому й потрібна людям підтримка. Тому й так високо вона цінується.

Микола: полоса перешкод та вдячність за допомогу

Цей молодий чоловік прийшов на зустріч із журналістом у робочому одязі, який красномовно свідчив: людина працює на будівництві. Дійсно – Микола зустрівся з нами під час робочої перерви. Він заробляє на життя будівельними «шабашками». Ще з юності вміє виконувати будь-які будівельні й оздоблювальні роботи. Крім того, вміє працювати з деревиною, має професію теслі. І отримав її, до речі, в місцях позбавлення волі, під час однієї зі своїх «відсидок».
Миколі майже 30 років. При всій його відвертості, про загальний «стаж», проведений у місцях позбавлення волі, чоловікові говорити неприємно. Досить зазначити, що потрапляв він туди не один раз – за крадіжки. Вперше був засуджений одразу після закінчення інтернату.
Саме в інтернаті Микола провів більшу частину свого свідомого дитинства. Говорить він про це запросто – своє дитинство важким не вважає. Навпаки – вважає, що воно в нього було цілком нормальним і хорошим. До певного віку хлопець жив із мамою. Потім у мами почалися проблеми з алкоголем, і згодом він потрапив до інтернату. При цьому на маму Микола не тримає жодної образи – він завжди щиро її любив і ніколи не засуджував. Він взагалі нікого не засуджує й ні на кого не тримає образи – хоча життя часто ставить перед ним такі перешкоди, які багатьох спонукали б образитися на цілий світ.
Так, останнє звільнення з місць позбавлення волі (кілька місяців тому) поставило перед Миколою цілу купу серйозних перешкод. Він не мав жодних документів – ані паспорта, ані свідоцтва про народження. Поновити їх, задіявши представників одного благодійного фонду, допомогли, знов-таки, фахівці РМЦСС. Зокрема, Оксана Жук, фахівчиня із соціальної роботи РМЦСС.
Микола зізнається, що вже й не сподівався на позитивне вирішення питання з документами (а без них – ані роботу не знайдеш, ані житло), і тому його вдячність Оксані Віталіївні дійсно не знає меж.
Ще однією проблемою чоловіка є відсутність житла. Людину, яка звільнилася з місць позбавлення волі, далеко не кожен хоче бачити в якості квартиранта. Та й гроші на оплату квартири спочатку треба заробити. А, заробляючи їх, треба тим часом десь жити… Тут Миколі прийшов на допомогу товариш – зараз він живе в нього.
Микола не просто не боїться будь-якої роботи – він любить і вміє працювати. Переконаний, що навички будівельника та теслі завжди його прогодують – якщо не виникне якихось інших проблем.
Микола зізнається, що від роботи не надто втомлюється – знаходить сили й час на особисте життя, має дівчину, з якою досить часто зустрічається. Він є людиною віруючою. Він переконаний, що людина повинна самовдосконалюватися за будь-яких обставин. Він ніколи не припиняє займатися самоосвітою – читати, дивитися пізнавальні програми тощо. Він намагається довіряти людям – попри всі складнощі життя.
…До речі, після нашого спілкування автор статті періодично зустрічає Миколу в місті. Завжди усміхнений і привітний, він – після робочого дня – разом із товаришем катає на візочку маленьку дитинку свого товариша. І отримує від цього справжню насолоду.
І дуже хочеться вірити – враховуючи прагнення самих Тетян та Миколи, а також професіональні та людські якості фахівців РМЦСС, готовим допомагати їм в усьому – що в цих людей та в їхніх близьких все буде по-справжньому добре.

Наш кор.
Імена героїв статті змінено. – Ред.