До 5-ї річниці визволення міст Рубіжне, Сєвєродонецьк, Попасна, Лисичанськ від незаконних збройних формувань

 

Вічна пам’ять героям!

Від початку бойових дій на Донбасі загинуло багато українських воїнів. Це велика трагедія, яку український народ ніколи не забуде, та великий героїзм, якому присвятять ще багато книжок, пісень та знімуть фільми.
Сьогодні згадуємо історію про справжніх патріотів України, наших земляків.

Захищати рідну землю Юрій Гуртяк пішов влітку 2014 року, коли його рідний Сєвєродонецьк як раз звільнили від незаконних збройних формувань.
За два роки бездоганної служби в 24-му окремому штурмовому батальоні «Айдар» (10-а окрема гірсько-штурмова бригада) став командиром розвідників, своєю відвагою заслужив повагу бойових побратимів.
Про довоєнне життя героя багато доброго розповідають близькі та друзі Юрія. Він щиро любив свою сім’ю та свою країну, тому пішов захищати Україну.
Також кажуть, що він міг вселити віру в серця земляків-патріотів, особливо коли здавалось, що надії вже немає.
Юрій був надійним другом, на його підтримку можна було розраховувати у будь-яку мить.
А до виконання завдань ставився відповідально, принципово, бездоганно.
У мирний час працював водієм, вантажником, займався сільським господарством. Дуже любив свою дружину та маленьку донечку Ангеліну.
11 липня 2016 року прийшла тривожна звістка з передової – Юрій Гуртяк загинув, підірвавшись разом з побратимом на ворожій міні під час мінування території неподалік населених пунктів Тарамчук та Новомихайлівка Мар’їнського району Донецької області.
Його поховано у селі Містки Сватівського району – саме тут він разом з родиною проживав перед війною.
На честь Юрія Гуртяка у центрі Містків встановили пам’ятник.

Микола Балакшей – «Утьос», уродженець Первомайська Луганської області. У мирному житті звичайна людина: школа, університет, своя невелика майстерня по ремонту автомобілів, турбота про сім’ю.
Ось тільки загострене почуття справедливості та любов до свободи були настільки сильні, що привели його на Майдан, а потім у батальон «Донбас». Він продав бізнес, віддав гроші на потреби батальону і став «Утьосом» – за назвою великокаліберного кулемета.
І почалося життя, в якому кожен день міг стати останнім. Ситуації були різними: і полювали на ворожий танк, що ховався після нанесення ударів, і відбивали атаку на школу, в якій дислокувався загін. Завдання кулеметника – розчистити дорогу і прикрити фланги, щоб ніхто не підійшов. Брали Попасну, Лисичанськ.
«Утьос» був хорошим стратегом, поводився не як бойова одиниця, яка виконує тільки своє завдання, а бачив картину бою в цілому, міг усе детально спланувати і розробити. Йому б взводом командувати!»– каже про Миколу «Іспанець», його бойовий товариш.
«Два тижні «Утьос» заміняв командира взводу. Пильно стежив за порядком, зовнішнім виглядом бійців. З усіма спілкувався на «ви», дуже вихована й порядна людина», – так відгукується про побратима боєць з позивним «Мандрівник».
Його мужністю захоплювалися друзі й командири, а рідні не знали нічого до серпня. І тільки напередодні подій під Іловайськом Микола поставив їх до відома, в телефонній розмові сказав: «Я не здамся!». Це були останні слова, які вони почули.
Микола зник безвісти в бійні, влаштованій російськими військами 29-го серпня 2014 року, під час виходу по так званому «Зеленому коридору» з Іловайського котла. Він їхав у кабіні вантажівки ЗІЛ у складі автоколони батальону «Донбас» дорогою з с. Багатопілля до с. Червоносільського. У правий бік машини потрапив снаряд з протитанкового ракетного комплексу «Фагот», ще один снаряд потрапив у двигун вантажівки. «Утьос» загинув разом з чотирма побратимами.
3 вересня тіло «Утьоса» разом з тілами 96-ти інших загиблих у котлі було доставлено до дніпровського моргу. 16-го жовтня він був тимчасово похований на Краснопільському кладовищі Дніпропетровська як невпізнаний Герой.
І лише в січні 2015-го експертиза ДНК допомогла встановити особу бійця.
«Утьос», бувши пораненим в Іловайську, відмовився виходити з бою і чотири доби боровся. Це багато про що говорить», – згадує про нього побратим, наголошуючи на його хоробрості.
Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
1 липня 2015 року на честь Миколи його позивним – «Утьос» – названо один із танків танкової роти 46-го Окремого батальону спеціального призначення ЗСУ «Донбас-Україна».

21 липня, в день п’ятої річниці визволення м.Рубіжне, відбулося покладання квітів до Пам’ятного знаку українським військовослужбовцям Новоград-Волинської 30-ї окремої механізованої бригади

У заході взяли участь заступниця міського голови Любов Сидоренкова, голова міської ради ветеранів Лариса Негребецька, які здійснили покладання квітів до Пам’ятного знаку та хвилиною мовчання вшанували громадян,
що загинули, відстоюючи незалежність та територіальну цілісність під час проведення антитерористичної операції
у Донецькій та Луганській областях.

Схиляємо голову в неоплатному боргу. Герої не вмирають!

За мателіалами Луганської обласної держадміністрації

 

Анатолій Хмара, колишній боєць батальону «Айдар»:  став на захист сім’ї, рідного міста, Луганщини, України

Так каже про драматичні події 2014 року на той час боєць 24-го батальону територіальної оборони «Айдар» молодший сержант Анатолій Хмара.
Його охопило обурення з початком подій у Луганську. Та останньою краплею стала виїзна сесія обласної ради, що відбулася у рідному Старобільську. Зокрема, там приймали ганебні зрадницькі рішення щодо звернення за допомогою до північного сусіда.
На захист Батьківщини він став у середині квітня, а вже у травні приєднався до «Айдару». Воював під Металістом, брав участь у визволенні Рубіжного та Сєвєродонецька, був учасником боїв під Золотим та Новосвітлівкою.
Першу контузію він отримав ще по дорозі до цього населеного пункту, куди наші бійці входили через аеропорт у Луганську. Цього ж дня вперше потрапив під обстріл «Градів».
Колонна техніки українських бійців потрапила під обстріл бойовиків в один з серпневих днів. Від першого пострілу з танку його КрАЗ, де була закріплена зенітна установка, підлетів у повітря. Наступні три пошкодили корпус, двигун, колеса.
«…Для виявлення вогневої точки противника він викликав вогонь на свою бойову машину, завдяки чому танк терористів, що знаходився у засідці, був знищений. Але в саму машину потрапив снаряд іншого танка противника, в результаті чого солдат був поранений. Незважаючи на це, він зумів вивести пошкоджену машину з поля бою…», – згадують бойові побратими Анатолія Хмари. У той день сталася друга контузія молодшого сержанта.
«Із десяти коліс КрАЗу вціліли лише три. Від інших або не залишилося нічого, або лише диски. Двигун був майже червоний від перегріву – ніякої рідини в ньому не залишилося», – каже Анатолій.
Він наголошує, що у засідці були професіонали: «Ну не можуть трактористи та шахтарі тижнями надійно ховатися та залишатися непомітними нашій розвідці».
У вересні 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час виконання бойових дій Анатолія Хмару нагороджено орденом «За мужність» III ступеня. Саму нагороду вручили трохи пізніше.
У бойових діях він брав участь ще майже рік – до наступного літа. Загалом з родичів Анатолія Хмари на захист України стали сім чоловіків.
Вдома на нього чекали дружина та син, який зараз навчається у виші. Повернувшись до мирного життя, Анатолій майже одразу знайшов роботу. Коли у переміщеній Державній екологічній інспекції у Луганській області набирали штат, запросили й Анатолія, який ще до війни працював там громадським інспектором.
Зараз він – головний спеціаліст відділу державного екологічного нагляду (контролю) земельних ресурсів, надр, поводження з відходами та небезпечними хімічними речовинами-державний інспектор з охорони навколишнього природного середовища.

Артем Коваленко, ветеран батальону «Луганськ-1»: при обороні країни важливу роль відіграли гени волелюбного українського народу

До подій 2014 року він був підприємцем та у важкий час став на захист рідного міста Лисичанськ. Із початку 2015-го протягом двох років відстоював суверенітет і територіальну цілісність України на лінії розмежування.
Наразі колишній боєць батальону патрульної служби поліції особливого призначення «Луганськ-1» Артем Коваленко є держслужбовцем та громадським активістом.
Він працює головним державним інспектором відділу охорони водних біоресурсів «Рибоохоронний патруль» Управління державного агентства рибного господарства у Луганській області. А у вільний від роботи час допомагає відстоювати права своїх бойових побратимів.
Артем Коваленко є головою громадської організації «Луганська обласна спілка учасників бойових дій «Ветерани АТО Луганщини».
На захист країни Артем став у січні 2014 року, після прийняття та підписання так званих «диктаторських законів», які були ухвалені з грубим порушенням регламенту і законодавчої процедури.
Стосовно цих законів разом із однодумцями він склав петицію, яка була спрямована до органів державної влади.
Потім проводив зустрічі із земляками у Лисичанську та Луганську, був учасником місцевих Євромайданів. Остання з таких акцій відбулася у квітні 2014 року поблизу кінотеатру «Дружба» у Лисичанську, коли учасників заходу розігнали озброєні люди, цілеспрямовано завезені з інших міст.
Коли місто опинилося під окупацією, Артем вивіз сім’ю, бо побоювався за рідних, а сам повернувся і пішов у підпілля. Згодом довелося залишити і домівку, де на нього вже очікував патруль бойовиків.
«У ті дні вулиці міста були майже порожніми, особливо після обіду. Увечері взагалі їздив автомобіль так званої «комендатури». Усіх, кого бойовики зустрічали після 22:00, вивозили на примусові роботи. Дехто звідти вже не повернувся…» – із сумом згадує Артем.
Під час визволення Лисичанська усіляко допомагав містянам у налагодженні систем водопостачання (у місті на той час два тижні була відсутня вода) та електропостачання, забезпеченні продуктами харчування. Вкрай важливо було, щоб місто повернулося до нормального життя.
А вже узимку приєднався до батальону «Луганськ-1».
«З Артемом я познайомився безпосередньо на бойовій позиції. Своїм відношенням до службових обов’язків він одразу викликав довіру. Якщо командування запитувало, з ким саме йти на бойове завдання, завжди відповідав, що візьму Міхалича. Це позивний мого бойового товариша Артема Коваленка. Пишаюся дружбою з ним», – розповідає командир підрозділу батальону капітан Валерій Неминущий.
Разом вони пройшли Станицю Луганську, Кримське, Щастя, Трьохізбенку. Їхня група завжди перебувала на «нулі», тому втрати були неминучі. Артем пам’ятає про кожного добровольця батальону «Луганськ-1», хто віддав життя за рідну країну.
«Вважаю, що при обороні країни важливу роль відіграли гени волелюбного українського народу!» – наголосив Артем Коваленко.
Так і є – сьогодні поблизу лінії розмежування територіальну цілісність України захищає син Артема.